Про те, як потрапив на війну, Олексій Савін згадує так: “Коли 24 лютого, я побачив, що люди в паніці: біжать в магазини, хтось виїжджає, мене це … Я така людина, що я собі таке дозволити не можу, я себе не буду поважати. Тому, в перший день я пішов здати кров, а в другий вже записався в ТрО».

Олексію – 37 років, в цивільному житті він IT-інженер. Його взвод ТрО складався з 12 чоловіків, жителів сусідніх будинків: інженерів, спортсменів, підприємців. В перший місяць повномасштабної війни вони стояли на блокпостах у Києві. Коли росіян вигнали з Київщини, а наступ на Сході не зупинявся, майже у тому ж складі поїхали на Схід.  
‍

Підрозділ Олексія виконував бойові завдання у Донецькій, Харківській, Луганській областях. Сьогодні половина тих, із ким чоловік познайомився у другий день повномасштабної війни й прожив пліч-о-пліч найстрашніші дні життя, вже загинула. Олексію пощастило більше – у двобої зі смертю він вийшов переможцем. Проте сліди цього поєдинку ще довго нагадуватимуть про себе.

‍

Осколок від фугасного снаряда, який прилетів поруч, наскрізь пробив тулуб. Численні переломи кісток, руйнування суглобів, розриви артерій та вен – тіло Олексія було травмоване до невпізнання. У такому стані пораненого бійця евакуаційним рейсом відправили до Німеччини, а за дев’ять місяців лікування – вже поставили на ноги. Усі витрати, а це понад 140 тисяч євро, взяла на себе німецька сторона.

Сьогодні Олексій вже вдома. Окрім роботи, в його житті з’явилось нове, вимушене дозвілля: 6 разів на тиждень по 4 години на день він займається з реабілітологом. Щоб хоча б трішки наблизити травмовану ногу до бувалої рухливості.