«Ми були в одному екіпажі. Як впали, так і були весь час разом (сміється). Навіть коли перебували в полоні, наші ліжка стояли поруч. Але під час розподілу на лікування Олексія відправили до Німеччини, а мене — до Норвегії. Ось це була справжня трагедія — цілих 9 місяців не бачитися.

«Ще коли він тільки лежав у лікарні перебинтований, я йому казав — так не буде завжди. Пройде якийсь період, ми кудись поїдемо, побачимо щось нове», — розповідає тато про те, як налаштовував дитину на довгу боротьбу.

«Коли 24 лютого я побачив, що люди в паніці: біжать в магазини, хтось виїжджає, мене це… Я така людина, що не можу собі дозволити таке. Я себе не поважатиму. Тому в перший день пішов здати кров, а в другий вже записався в ТрО».

Ворожа міна поцілила дуже близько до позицій, де стояв Володимир. «Був обстріл і міна влучила в дерево, від цього осколки зверху полетіли вниз. Мені перерізали дві ноги. Були відкриті переломи, але добре, що не були пошкоджені судини».

«Я розумів, що на пожежах потрібен. Це саме те місце, де я можу щось зробити, не дивлячись ні на що», — розповідає про зміну професії Олександр. Під час повномасштабного вторгнення Олександр спершу брав участь у звільненні Київщини, а згодом — знову одягнув піксель і поїхав захищати від окупантів український Схід.